Поделиться:, , Vk.com

Posted in:

Що нам дали «Girls»?

В очікуванні фіналу серіалу, який ви дарма пропустили

12 лютого почався останній, шостий, сезон «Girls». Коли хтось радив подивитися цей серіал у 2012-му, його описували як «Sex and the City», але про молодших. Чим зрештою стали «Girls»? Новою варіацією на звичний мотив? Маленькою телереволюцією чи рупором покоління? Прихильники серіалу Марина, Андрій і Оксана кілька разів посперечалися щодо цього на кухні, а ми спробували це записати.

 

Голос покоління?

Марина: Коли Ліна Данем презентувала HBO свою ідею, у неї не було готової пілотної серії. Вона лише озвучила один основний посил: на телебаченні існують дівчата з «Gossip Girl», які переживають підліткові закоханості та переймаються інфантильними драмами. Існують 30-річні жіночки з «Sex and the City», що визначилися з кар’єрою, колом спілкування, і єдине, чого їм не вистачає — щирого кохання, дітей і собаки. Чого на телебаченні не було, так це 20-річних вже не дітей, але й геть не дорослих. Після випусків з університетів, вони відверто не розуміють, хто вони, чого хочуть і куди їм іти.

Показавши цей транзитний період, близький багатьом, Данем і стала «голосом покоління». Серіал — це голос усіх невизначених. Невизначених зі своєю сексуальністю, з кар’єрою і тим, чи взагалі вона їм потрібна. Невизначених зі своїми стосунками, як у дружбі, так і коханні. Але «Girls» «святкують» цю невизначеність, бо через неї ти точно колись знайдеш те, чого хочеш. А може й не знайдеш, але в цьому і буде суть.

Звичайно, Данем не можна назвати голосом усіх 20-річних. Як сказала її героїня в серіалі: «I don’t want to freak you out, but I think that I may be the voice of my generation. Or at least, a voice of a generation». Вона не голос «the generation», але, на голос «a generation» претендувати точно може.

Андрій: Це вже не перше «a generation», яке не може себе знайти, щоправда попередні — післявоєнні, наприклад — звучали трохи серйозніше. Так званий голос покоління в «Girls» присутній в кав’ярнях і дорогих коледжах, в годинних вирішуваннях проблем у стосунках, в мріях стати співачкою і письменницею, в тому, що початок всієї історії відбувається тоді, коли батьки перестають давати тобі гроші на алкоголь і подорожі.

Оксана: Претензія героїні Ліни Данем, Ханни, на те, щоб стати «голосом покоління» може бути виправданою — серіал згрібає в кожну серію болісні теми для міленіалів. І Данем окреслює свою аудиторію швидко — десь у першій сцені сексу, де вона з’являється оголеною. Ті, хто дивиться й не переживає надмірного дискомфорту, залишаються з серіалом і готові прийняти його. Але багато хто, побачивши оголену героїню з зайвою вагою в неестетичній сцені сексу, просто припиняють дивитися.

А потім серіал ще й сам замикає себе в полі особистого: прийнятті себе, боротьбі з наркотичною чи алкозалежністю, або ж прояві обсесивно-компульсивного розладу, як у головної героїні. Ширших суспільних тем тут майже нема. «Girls» бракує політичної повістки. Тут нема тої ж теми мігрантів чи хоча б взагалі життя за межами Нью-Йорка (Айова чи Японія тут показані як якась відчужена фантастика). В серіалі все герметично.

Тому радше варто говорити про те, що голосом покоління стає авторка і головна акторка серіалу Ліна Данем. Крім роботи над «Girls», вона бере участь в президентській кампанії Гілларі Клінтон (і навіть начитує репчину для цього), знімається в боді-позитивних рекламах білизни і захищає репродуктивний вибір жінок (хоч і не без скандалів: у грудні 2016 вона каже в подкасті що хотіла б мати досвід аборту і наражається на хвилю критики).

Тож політична повістка існує на рівні творця серіалу, але практично не проникає всередину. Не зовсім зрозуміло чому: чи від небажання перевантажити сюжет чи щоб підкреслити особливість покоління, що живе в рамках фейсбука й інстаграма, поки не настане якесь особливе потрясіння? Хоча, можливо, показати головну героїню з нетиповим для телебачення тілом і психічним розладом — вистачить, аби вважати серіал проривом.

Реальність у стилі «Санденс»

Марина: Те, що відбувається в серіалах і кіно, може статися з нами. Як мінімум, ми в це віримо. Віримо, що хлопець, в якого ти закохана, в один чудовий день прокинеться з осяянням — йому потрібна ти одна. Що Божественне провидіння підкине шанс, який зробить тебе щасливою. Зрозуміло, на буденність з екранів нам дивитись нецікаво. «Girls» пішов на крок, який до цього оцінили б хіба на «санденсах» — він показав реальність.

Ця реальність і створює непричесану естетику серіалу. Стосунки приземлені, пишномовні драми виглядають не по-кіношному, а смішно й жалюгідно, як і буває з кожним з нас. Під час сексу красиві люди з ідеальними тілами не отримують одночасні оргазми, а друзі не готові пожертвувати своїми інтересами заради тебе. Здається, що Данем для натхнення підслухала на балконі твоє ниття про останні невдалі недостосунки, а потім повернулася і побачила, як ви сваритеся з подругою, просто тому що одне одного дістали. За героїв буває соромно, як за себе, а їхні ідіотські помилки ти або вже вчиняла, або ще точно вчиниш.

Ця реальність, звичайно ж, не є чистою й інколи красиві жести в серіалі не дуже відрізняються від «ромкомівських». Якщо ти нав’язуєшся хлопцеві, а потім кидаєш його, нарешті почувши «я люблю тебе», то він не примчить тобі на допомогу. А от Адам рятує Ханну в її найгірші часи. Привабливого бунтарства, відірваного від землі, теж вистачає. Після героїнової залежності ти не повертаєшся до нормального життя, а ось Джесса після чергової реабілітації чудово себе почуває і час від часу закидається наркотиками, в перервах між зустрічами АА (анонімних алкоголіків). Реальне життя — не насичене концентрованою драмою і «Girls» не претендує на відображення «реальної реальності». Проте, для мене «Girls» — серіал максимально наближений «до тіла» з усього, що ми бачили по ТБ до цього.

002

Некрасиві і недолюблені

Андрій: Насправді серіал — конформістський і цілком звільнений від будь-якої амбіційності — як естетичної, так і ідеологічної. Якщо нам може здатися спочатку, що некрасиве тіло Ханни або бридке обличчя Адама — це виклик і бунт, in fact, it’s NOT. Досить очевидно, куди «вбудовує» себе серіал, як частина сучасної культури — в рідне, комфортне, безконфліктне для нього середовище. В те, яке акуратно заграє з боді-позитивом, нібито ненавмисною і «природною» демонстрацією тіла, підкресленням «прекрасної» різниці між багатьма «однаково прекрасними людьми», мінімальною об’єктивізацією жінки і «каноном» або «стандартом» її тіла. Замість революції і виклику ми отримуємо щось «само собою зрозуміле».Серіал одразу намагається говорити з кимось схожим на себе. І йому вдається бути почутим.

Оксана: Натомість іноді дивує недопрацьованість деяких персонажів, ніби Данем було лінь додумувати повноту образів для всієї четвірки героїнь. Бо якщо Ханна сходить з розуму, але на неї все одно цікаво дивитися, то Шошанна, яка просто захлинається власними словами, чи вилизано гарна Марні якось не інтригують. В другому-третьому сезонах сцени з ними іноді просто хочеться пропустити, бо героїні практично не розвиваються. Рятівним для них стає п’ятий сезон, де кожній присвячена практично ціла серія. От там уже Шошанну, що бродить вулицями Токіо, ніби вона втекла зі зйомок «Труднощів перекладу», хочеться обняти. Там її розгубленість нарешті стає об’ємною. Те ж саме і з Марні.

Зате впродовж усього серіалу є приємна свіжість в естетиці романтики. Окей, не принципово нова, в кіно такого повно. Але якщо одна з найзворушливіших сцен «Сексу й міста» — прощання Керрі з Містером Бігом перед його переїздом з Нью-Йорка — обставлена цілком традиційно: вино, порожня квартира, програвач і платівка, на якій звучить цілком класична «Moon River». То наприклад, розрив Адама і Ханни в 4-му сезоні відбувається, поки він перемотує її обпечену олією руку, і чесно говорить про те, що думає. Ця чесність роззброює і не дає вигадати якусь багатозначності, вкласти додаткові сенси, посилаючись на різницю між чоловіками й жінками (привіт, серіалу «The Affair», який весь на цьому тримається). Тут все просто: я любив тебе, більше не люблю, це кінець. В цьому епізоді з одного боку аж дихати боляче, а з іншого — розумієш обох героїв, не ідентифікуєшся лише з однією стороною.

Що «Girls» залишають по собі

Марина: Данем не придумала ні драмеді, ні мамблкор (жанр інді-фільмів, який фокусується на природності діалогів і виглядає як півтори години розмови пересічних людей), але вона значно актуалізувала жанр на ТВ. Саме через цей факт «Girls» можна вважати революцією. У комедіях, звичайно, існували домішки драми, але прикладом канонічного драмеді до «Girls» можна назвати лише серіал «Louie», від стенд-ап коміка Луі Сі Кея. І навіть він, як на мене, пройшов менш помітно, ніж творіння Данем. А мамблкор взагалі був виключно фестивальним. «Girls» гармонійно поєднав ці жанри, після чого з’явилися «Master of None», «Transparent», «LOVE» і «Easy», кожен з яких однієї миті тебе смішить, а наступної ти хочеш лягти на підлогу і обдумувати побачене, дивлячись у стелю.

По-друге, «Girls» відкрив і лишає по собі акторів Адама Драйвера і Джемайму Кірк. Немає сенсу пояснювати, чим вони особливі і чому такі талановито-харизматичні. Достатньо просто подивитися на них у дії.

Оксана: Насправді не дивно, що кар’єра Адама Драйвера склалася після «Girls». Просто Ліна Данем виписала йому виняткового чоловічого персонажа. Такого кривого і асиметричного, психованого, чесного, надмірного, вразливого, що не можеш відправити його в табір маскулінних чоловіків. Він просто переростає всі стереотипи щодо чоловіків своєю непередбачуваністю.

Марина: Парадоксально, але ніхто з героїнь «Girls» явно не стає для тебе role model, скоріш за все, ти навіть будеш заперечувати свою схожість з ними. Та й ідеальних серіалів не існує, окрім першого сезону «True Detective», звичайно ж. Але дивитися «Girls» варто.

Оксана: Дивитися «Girls» цікаво не через ідентифікацію з героями. Серіал тримає хороший ритм: чергує ліниві й інтенсивні діалоги, смішить, має багато сюжетних ліній (крім чотирьох героїнь і Адама, є наприклад, ще історія батьків Ханни) і періодично вкидає нетипові події — експериментальні театральні постановки та виставки чи редакторські завдання, які намагається виконати Ханна.

Крім того, «Girls» заспокоюють. Ця терапевтичність притаманна всьому письму Ліни Данем. І сценарій серіалу, і її книга «Not That Kind of Girl» (2014) дуже біографічні, постійно проговорюють ганебні ситуації й травматичний досвід. Тимчасом глобально історії про те, як у когось прогорів стартап чи як молодій мамі не вдається все встигати, стають все популярнішими. Тож досягнення «Girls» — це потрапляння в моду говорити про фейли в сукупності з гумором, гостротою та насиченістю.

Андрій: Цілісна історія дуже часто залежить від того, як вона закінчується. Кінець проливає ретроспективне світло на все, що було до цього — а тому говорити про те, що лишать по собі «Girls», можливо, навіть, зарано.

Проте завжди хочеться, щоб лишалось щось важливе — ми знаємо, що серіали можуть це робити (і взагалі — хто, як не вони в 2017 році?). Згадати хоча б складність як загального наративу, так і головного персонажа в «Breaking Bad», на прикладі якого напрочуд просто перевідкривати дискусію аж до «що таке добро і зло». Або ж нещодавній «Westworld», який нарешті на весь голос усіх нас спитав, з кіборгом якої зовнішньості ми би зайнялись сексом в першу чергу.

Що ж наразі маємо з «Girls»? Сварка Адама й Джесси в кінці п’ятого сезону — прекрасний символ інфантильності й наївності всього серіалу, де драматичні, складні, фактурні, яскраві, суперечливі, бунтівні, навіть трохи контркультурні персонажі в той момент, коли мають розкритися на всю широту свого особистого внутрішнього пекла — завершують все милим сексом на підлозі. Так сварки проходять у нас з вами, але не мали б бути такими у Адама і Джесси. Разом з тим, це дає в останньому сезоні простір для серйозної драми, якої дуже не вистачає. Словом, шостий сезон уже тут. Дивимося, що буде.

003